“Доню моя, ти все щo в мене є, якщо ти пoмрeш, я пoмрy разом із тобою”: прямо зараз бoрeтьcя за життя дочки медсестра військового госпіталю

Для медсестри Київського центрального військового госпіталю Тетяни Комащенко доля підготувала чимало випробувань. З початком війни вона бачила біль і страждання понівечених військових, яких привозили до Києва просто з передової. Бачила, як чіпляються за життя важко поранені бійці, чула, як плачуть матері, синів яких медикам не вдалося врятувати. І вона на собі відчула, як це: дізнатися, що у твоєї дитини рак, а за лічені тижні – почути про такий самий діагноз у себе..

Першого разу Тетяні та її 17-річній дочці Олександрі вдалося перемогти хворобу. Але через рік у Саші стався рецидив. І зараз на родину Комащенків чекає новий бій за життя дівчини.

“Страшно бачити 20-річних хлопців без рук, без ніг, без очей …”

Коли почалася війна на Донбасі, Тетяна Комащенко працювала медсестрою в Київському центральному військовому госпіталі. Звикла до каліцтв і вигляду крові, вона виявилася не готовою до того, що в столицю потягнуться довгі вервечки “швидких” із молодими понівеченими хлопцями.

“Це страшно. Це дійсно дуже страшно – бачити цих пацанів, яким ледь виповнилося років 20, на візках. Без рук, без ніг, без очей… Коли тільки почалася війна, їх привозили дуже багато. І майже всі – молодняк. По 18, 20, 25 років. Це жах! І ти дивишся на них – а вони ще й намагаються тобі посміхатися! А ти думаєш: господи, та за що ж це вам… Бувало, хлопці помирали. Ось до цього звикнути неможливо. Постійно думаєш: ось він пішов, йому вже все одно. А як переживе смерть сина його мама?” – згадує Тетяна.

З початку російської агресії на сході України вона встигла попрацювати і в паліативному відділенні госпіталю. У місці, куди привозять бійців, яким лікарі вже не можуть допомогти. Але які відчайдушно чіпляються за життя.

Побачене за роки війни зрештою підштовхнуло Тетяну піти з госпіталю, коли знайшлася робота за фахом в іншій лікарні. Тоді вона навіть не здогадувалася, що доля приготувала їй надважке випробування: дізнатися на власному досвіді, що переживає мати, над дитиною якою нависла смертельна небезпека.

“Як сказати дівчинці в 17 років, що у неї рак?”

“Це сталося влітку 2019-го. Якось уранці моя дочка Саша, яка ледь щойно закінчила школу, поскаржилася, що у неї набрякла шия. І дійсно – з одного боку шия у неї розпухла, при пальпації дочка скаржилася на біль… За кілька днів набряк спав – і ми намацали у неї на шиї невелику гульку: запалився лімфовузол. Вирішили про всяк випадок перевіритися, щоб зрозуміти, що відбувається”, – згадує Тетяна.

По допомогу в проведенні діагностики Тетяна звернулася до військового госпіталю, в якому пропрацювала майже 10 років. Дівчинці призначили комплексне обстеження. Але численні аналізи та огляди не показували ніяких відхилень. Доти, доки 17-річна Саша не потрапила на прийом до торакального хірурга. Коли лікар зробив дівчині КТ – Тетяна вперше почула, що у її дочки може бути рак. Але ще деякий час сподівалася на те, що трапилася помилка. Поки не побачила результати проведеної Саші біопсії:

“Результати аналізу мені надійшли на роботу. І слава богу. Бо коли я прочитала, що в моєї дитини – лімфома Ходжкіна – по стінці в операційній просто сповзла на підлогу. Я не знепритомніла, нічого такого. Але мені хотілося вити… І перша думка – навіть не про те, що дитина захворіла. Я думала: як їй про це сказати? Як сказати, що у неї рак? Дитині 17 років”.

Наступні два тижні Тетяна провела, мов у тумані. Пам’ятає, як щосили намагалася не плакати при дітях. Як втікала на вулицю, викурювала сигарети одну за одною – і ридала. Як не спала ночами і вила в подушку, як нишком шукала для дочки найкращих лікарів… Подруги та родичі переконували: треба набратися сміливості і розповісти доньці про діагноз. Але Тетяна – не могла. За неї це зробив випадок:

“Саша дізналася випадково. Вона почула, як я по телефону сказала” лімфома Ходжкіна” – і залізла в інтернет… Коли я зайшла до неї в кімнату – вона запитала: мамо, у мене що – рак? Я кажу: донечко, це не рак, це онкологія! А вона у відповідь: “Вийди з кімнати!” Спочатку вона відмовлялася лікуватися. Говорила: у мене випаде волосся? У неї завжди були дуже гарне волосся. Вона у мене дуже гарна дівчинка. Хоча для будь-якої мами її діти – найкрасивіші, найкращі. Мої дочка і син – це моє все. І коли ти чуєш від своєї дитини “Я не буду лікуватися, краще померти” – розумієш: якщо це станеться, ти помреш разом з нею”.

Про хворобу старшої дочки сім’я Комащенків дізналася в липні. А в вересні на них чекав новий удар: захворіла сама Тетяна. У неї з’явилася така сама шишка, як і в Саші – з того самого боку шиї. Ось тільки діагноз був іншим: у Тетяни виявили неходжкинську лімфому.

Для мами і доньки почалася виснажлива боротьба за життя. Безкінечні аналізи, обстеження, хіміотерапії, які супроводжувалися сильною нудотою, слабкістю, нерви, надія, що чергується з відчаєм. Саша пройшла 6 курсів хіміотерапії, Тетяна – ще більше, оскільки її пухлина гірше піддавалася лікуванню. Сім’я залізла в борги, вибратися з яких змогла лише завдяки допомозі волонтера Наталі Юсупової, що кинула клич про допомогу на своїй сторінці в Facebook. Лікування мами й доньки тоді обійшлося в суму близько 200 тисяч гривень. І, здавалося, хвороба відступила. Як з’ясувалося пізніше – ненадовго.

Саша потребує допомоги

Допомогти дівчині Саші, якій нещодавно виповнилося 18 років, побороти хворобу, реалізувати свої мрії, головна з яких – жити – може кожен із нас.

Для переказів через інші українські банки:

Одержувач: Комащенко В.М.

№ рахунку: 26201660943514

IBAN: UA703052990000026201660943514

Банк одержувача: АТ КБ “Приватбанк”, Київ, Україна

РНОКПП одержувача: 2933613996

Призначення платежу: Поповнення рахунку Комащенка Вадима Миколайовича